У Ґеймана легко заговорити з дівчиною. Важче почути відповідь
Двоє хлопців приходять на незнайому вечірку й чують більше, ніж готові зрозуміти. Як коротке оповідання Ґеймана робить звичайну розмову тривожною.
Вік заспокоює приятеля перед вечіркою: дівчата ж не з іншої планети. У How to Talk to Girls at Parties Ніл Ґейман робить цю буденну фразу небезпечно буквальним припущенням. Двоє хлопців знаходять будинок із музикою, заходять усередину й беруться знайомитися. Проблема не в тому, що ніхто не хоче з ними говорити. Проблема в тому, що відповіді не схожі на ті, яких вони чекали.
Енн, від чийого імені розказано історію, переконаний: Вік уміє поводитися з дівчатами, а він сам — ні. Вік усміхається, відразу знайомиться зі Стеллою і залишає товариша шукати собі місце. Ця нерівність дає Еннові просте завдання на вечір: нарешті теж до когось наблизитися. Усе, що кажуть співрозмовниці, він мимоволі оцінює на тлі цього завдання.
Питання правильне, слухач не готовий
Перша дівчина пояснює своє походження, обов’язок звітувати й те, чому не може розмножуватися. Вона показує палець, що роздвоюється на кінці. Енн помічає фізичну особливість, але розмову про подорож і повернення намагається вмістити в знайомий масштаб: він уточнює, що сам не з Кройдона, й думає, чи не американка перед ним.
Комічне тут народжується з різниці масштабів. Дівчина розповідає про свою природу, а хлопець відповідає так, ніби вони просто приїхали з різних районів. Ґейманові не потрібен окремий голос, який оголосить: герой нічого не розуміє. Це видно з того, як мало відповідь змінює його наступне питання. Енн пропонує танець, потім напій.
Друга співрозмовниця описує мандрівку на Сонце й незвичний досвід перебування в людському тілі. Енн тим часом планує, як непомітно опустити руку зі спинки дивана їй на спину. Обидві дії відбуваються в одному абзаці розмови, але належать до різних історій: вона пробує пояснити свій досвід, він — упізнати ситуацію залицяння.
Особливо дотепно, що Вік згодом дає цілком слушну пораду: розмовляти означає також слухати. Та сам пояснює незнайому вечірку як туристичний обмін — за зразком їхньої шкільної поїздки до Німеччини. Навіть упевнений приятель має під рукою готову категорію, у яку можна скласти дивне й перестати його перевіряти.
Коли метафора відмовляється бути метафорою
Третя дівчина називається Тріолет і каже, що вона — вірш. Енн перепитує. Вона уточнює: вірш, візерунок або народ, чий світ поглинуло море. На його заперечення, що не можна бути трьома речами одночасно, відповідає симетрично: він же Енн, чоловічої статі й двоногий.
Тут змінюється сама умова розмови. Щоб зрозуміти відповідь, замало перекласти незнайоме слово на знайоме. Треба допустити, що звичні категорії не вичерпують співрозмовницю. Оповідання вже не просто жартує з підліткової розгубленості: воно показує, як бажання швидко визначити, хто перед нами, заважає почути те, що людина — або не зовсім людина — справді говорить.
Водночас це не повчальний посібник із правильної комунікації. Історію згадує дорослий Енн через тридцять років. Він визнає прогалини пам’яті, а деяких подій того вечора так і не може пояснити. Ми отримуємо його досвід і межі його розуміння, а не достовірний довідник про мешканців будинку.
Оповідання варто читати повністю: короткий переказ збереже фантастичну зав’язку, але зітре головний ефект — проміжок між тим, що вже почув читач, і тим, що ще дозволяє собі зрозуміти Енн. Назва обіцяє навчити заговорити. Текст значно більше цікавиться тим, що відбувається після першої відповіді.
Джерело й межі
Neil Gaiman, How to Talk to Girls at Parties, Headline, 2013. Прочитано оповідання повністю; рекламний уривок іншого роману в цьому EPUB до розбору не належить. Згадані перші розмови на вечірці; фінальні події не переказано. Висновок про слухання — інтерпретація оповідання, а не твердження про досвід автора блогу.