«Франкенштайн»: життя після експерименту

Віктор Франкенштайн майже два роки працює над тим, щоб оживити тіло. Коли створіння розплющує око, він тікає. Технічний успіх і людська відмова відбуваються в одній сцені: життя вже є, але творець не хоче залишитися поруч.

До цього Віктор уявляв, як новий вид благословлятиме його за подароване існування. Він чекає вдячності, а отримує істоту, яка сама чогось потребує. На цій різниці тримається питання роману Мері Шеллі: що саме ти винен тому, кого створив, і хто має право визначати його майбутнє?

Далі — ранні сцени, прохання про супутницю та одна деталь побудови кінцевої оповіді, без розкриття фінальних доль персонажів.

Спочатку треба вислухати

Роман починається не з лабораторії, а з листів Роберта Волтона сестрі. Він прагне полярних відкриттів і слави, проте зізнається: йому бракує друга, здатного поправити його плани. Вікторова історія потрапляє до людини з подібною спокусою — присвятити все великій меті. У Волтона, однак, є екіпаж; питання про ціну задуму стосується не лише його власного життя.

Сам Віктор згадує батьків, які усвідомлювали обов’язок перед дитиною: її щастя чи нещастя залежало від їхньої турботи. Із власним створінням він чинить протилежно. Віктор добре знає, як описати обов’язок, але в лабораторії не витримує навіть вигляду того, про кого мав би подбати.

Згодом створіння ховається біля оселі родини Де Ласі. Помітивши, що мешканці голодують, воно перестає красти їхню їжу й потай приносить дрова. Воно вчиться мови, читає, приміряє до себе історії Адама й Сатани з «Утраченого раю». Йому потрібне не тільки виживання: воно шукає пояснення, ким є і до кого належить.

Сцена знайомства дає цій надії точну форму. Сліпий батько слухає незнайомця й пропонує допомогти йому порозумітися з людьми, чиєї прихильності той шукає. Старий ще не знає, що йдеться про його власну родину. Коли повертається Фелікс, він відриває істоту від батька й б’є палицею.

Загальне «люди відкинули монстра» стирає головне: розмова вже почалася, але її обривають. Шеллі дає читачеві побути слухачем довше, ніж це дозволяє істоті Фелікс. За цей час страшна зовнішність перестає бути достатньою відповіддю на питання, хто перед нами.

Супутниця, яка ще нічого не обіцяла

Співчуття не скасовує відповідальності за насильство. Створіння здатне не лише страждати, а й свідомо вибирати помсту та завдавати лиха непричетним. Його розповідь пояснює, як воно дійшло до цього; вона не перетворює чужу кривду на дозвіл убивати.

Прохання створити супутницю робить суперечку ще складнішою. Віктор визнає справедливість частини вимоги й водночас боїться наслідків. Та є і третя сторона — майбутня істота, за яку обидва вже планують життя. Віктор замислюється: вона може відмовитися від угоди, укладеної до її появи, і не захотіти бути з тим, для кого її створюють.

Ця думка заважає прийняти зручну відповідь «треба було просто дати йому пару». Самотність пояснює бажання близькості, але не дає права на чужу прихильність. Турбота не зводиться до того, щоб виконати вимогу найпереконливішого співрозмовника. Вона мусить врахувати й того, хто поки не може заговорити.

Хто записує чужий голос

Є ще одна причина читати далі за знайому сцену оживлення. Розповідь створіння про своє раннє життя переказує Віктор, Віктора записує Волтон. А ближче до кінця з’ясовується, що Віктор сам виправляє й доповнює ці записи — особливо розмови зі своїм супротивником.

У цій частині роману навіть голос істоти доходить до нас через людину, з якою вона сперечається. Це не доказ брехні, а причина прислухатися до того, як кожен пояснює власні вчинки. Віктор може застерігати Волтона від честолюбства й одразу припустити: інший, можливо, досягне успіху. Його слова сперечаються між собою, а не закривають роман готовим уроком.

Короткий сюжет передає, що сталося. Оригінал поступово змінює вагу чужих слів: тому самому оповідачеві можна співчувати й не довіряти в усьому. Саме цей рух між голосами, а не секрет лабораторії, виправдовує час на книжку.